ХАРЬКОВСКАЯ ОБЛАСТНАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ ВСЕУКРАИНСКОЙ ОБЩЕСТВЕННОЙ ОРГАНИЗАЦИИ ИНВАЛИДОВ “СОЮЗ ЧЕРНОБЫЛЬ УКРАИНЫ”Харьковская общественная организация «Чернобылец Харьковщины»

26 апреля 1986 года

На четвёртом энергоблоке Чернобыльской АЭС произошла авария, ставшая крупнейшей катастрофой в истории атомной энергетики...

Последствия

Уже прошло 33 года, со дня аварии на ЧАЭС, но до сих пор мы видим её последствия...

На Харьковщине

По состоянию на 01.01.2020 года - 20 212 пострадавших от последствий аварии на ЧАЭС

10 248 ликвидаторов

Участников ликвидации последствий аварии на ЧАЭС 10 248, в т.ч. инвалидов 5227 чел.

5 285 потерпевших

Потерпевших от Чернобыльской катастрофы 5285, в т.ч. 942 инвалида

164 человека

164 участников других ядерных испытаний, в т.ч. 51 инвалидов

1 946 вдов

1946 вдов, умерших чернобыльцев, смерть которых связана с последствиями аварии на ЧАЭС

2 569 детей

Пострадало 2569 детей, в т.ч. 5 из них инвалидов

Помним, скорбим

С 1986 года на Харьковщине умерло более 10 тысяч человек...

Чи справедливий розмір пенсій, які нараховані на брехливих даних. Стаття про брехню

       18.06.2014 року

гайдак_осн

25 квітня 1990 року Верховна Рада СРСР визнала, що всі офіційні повідомлення про рівні радіації у 30-кілометровій зоні проведення робіт по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС були фальсифіковані в сотні разів у сторону зменшення. Так оприлюднені посилання на рішення Урядової комісії СРСР визначили, що потужність іонізуючого γ – опромінювання в 30-кілометровій зоні аварії на ЧАЕС за період з 26.04.1986 року по 01.03.1988 року перевищувала 5 мілірентген на годину (рішення Урядової комісії СРСР № 87 від 07.08.86 року, № 108 від 19.08.86 року, № 173 від 18.09.86 року та № 339 від 05.01.87 року). 

Так на всій території 30-кілометрової зони аварії (більше 2900 квадратних кілометрів)  рівень тільки γ — випромінювання перевищував 5 мілірентген на годину (надалі мР/год), на території більше 900 км2 рівень γ — випромінювання був значно вищий — більше 20 мр/год.

Але офіційний орган СРСР газета «Правда» 10.05.1986 року в № 130 (24752) оприлюднила інші дані, згідно яких рівень потужності радіації в 30-кілометровій зоні становив лише 0,15 мілірентген на годину.

До цього та ж газета «Правда», № 127 (24749) від 07.05.1986 року («перепечатка» в газеті «Вечірній Київ», № 106 (12721) від 07.05.1986 року) опублікувала статтю «К событиям на Чернобыльской АЭС», в якій Голова Урядової комісії СРСР, заступник Голови Ради Міністрів СРСР Б. Є. Щербина повідомив: «В результате принятых мер радиационная обстановка в районе Чернобыля нормализуется. За истекшие сутки уровень радиации еще более снизился. По результатам систематического контроля радиоактивного загрязнения местности на территории Украинской, Молдавской, Белорусской ССР уровень радиации не превысил норм радиационной безопасности, установленных МАГАТЭ и Минздравом СССР. Повышенные уровни радиации отмечались на территории, прилегающей непосредственно к месту аварии, где максимальне уровни радиации достигали 10-15 миллирентген в час. По состоянию на 5 мая уровни радиации в этих районах снизились в 2-3 раза».

Про такі ж «низькі рівні радіації» повідомляв 11 травня 1986 року і Голова Державного Комітету СРСР з гідрометеорології та контролю природного середовища Ю. А. Ізраель в газетах «Труд» (11.05.1986 р., № 110 (19857); «Правда Украины», (11.05.1986 р., № 107 (13377):

«Сейчас повышение уровня радиации в каких-либо районах исключается. Радиоактивность в атмосфере рассеялась. На поверхности земли она есть только в отдельных местах, непосредственно примыкающих к Чернобыльской АЭС. Уровень радиации здесь достигал 10-15 миллирентген в час. К настоящему времени за счет распада она уменьшилась в несколько раз. Хотя в соответствии с национальными и международными нормами, рекомендованными Международным агентством по атомной энергии, накапливающиеся здесь дозы находились в пределах, допустимых для населения в случае аварийных ситуаций на АЭС, тем не менее для обеспечения полной безопасности и здоровья людей было принято решение об их эвакуации из тридцатикилометровой зоны».

Не відстала від них газета «Радянська Україна», яка 14 травня 1986 року (№ 109 (19614)) надрукувала інтерв’ю з заступником Голови Ради Міністрів СРСР І. С. Силаєвим, який змінив Б. Є. Щербину на посаді голови Урядової комісії СРСР (далі цитата):

« — Можу вам повідомити, – сказав журналістам заступник Голови Ради Міністрів СРСР І. С. Силаєв, – на нинішньому засіданні (Урядової комісії СРСР) ми прийшли до висновку, що головну, основну небезпеку усунуто. Якоїсь катастрофи на АЕС, яку «передрікали» деякі західні злостивці, не буде. Сьогодні ми вправі твердо говорити про новий етап робіт по ліквідації наслідків аварії. Діяти можна спокійно».

З цієї, сьогодні вже можна безумовно сказати брехливої, офіційної інформації керівництва Урядової комісії СРСР, головних радіологів СРСР та МАГАТЕ рівень потужності радіації в 30-кілометровій зоні аварії на ЧАЕС починався з 0,15 мілірентген на годину і станом на 14 травня 1986 року сягав значень менших, ніж 5 мілірентген на годину в безпосередній близькості до ЧАЕС.

До 25.04.1990 року оплата праці ліквідаторів, проведення профілактичного лікування постраждалих, розраховувалися саме з цих брехливих офіційних повідомлень, зроблених в 1986 році.

Різниця між 5 мілірентгенами на годину (надалі мР/год) і 0,15 мР/год полягає в тому, що рівні радіації до 0,25 мР/год в 1986 році не підлягали ніякому контролю. Рівні між 0,25 мР/год та 0,9 мР/год створювали так звану «охоронювану зону праці», в якій був обов’язковий контроль часу знаходження під дією радіації (не більше 6 годин на добу).

Більший рівень потужності радіації (від 0,9 мР/год до 2,8 мР/год) відносився вже до «зони праці з обов’язковим радіаційним контролем», де роботодавець (держава в нашому випадку) зобов’язаний був вести жорсткий індивідуальний контроль за дозою переопромінювання отриманою кожним працівником. А потужність радіації більше 2,8 мР/год дозволялася тільки персоналу на час локалізації аварії та рятівникам радіаційних аварій для рятування життя людей (так зване «планове переопромінювання фахівців»).

І що тут скажеш, коли дійсні учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, які не відносилися до «фахівців» з так званим «плановим переопромінюванням фахівців», з честю виконали всі поставлені перед ними Урядовою комісією СРСР завдання, реально працюючи в таких (понад 2,8 мР/год) полях радіації, про які та ж сама Урядова комісія СРСР злочинно їх не проінформувала. Також їм не було надано відповідного захисного обмундирування, хоча, відповідно до відомих Міжнародних Конвенцій 1949 та 1960 років, роботодавець (у нашому випадку – Держава СРСР) мав їх захистити, а за завдані їм втрату працездатності та шкоду здоров’ю мав своєчасно та у повному розмірі надати, відповідні до Міжнародного та внутрішнього законодавства, компенсації (відшкодування).

Тому оприлюднення у 1990 році даних про реальний рівень потужності іонізуючої радіації в 30-кілометровій зоні засвідчив злочинність дій Урядової комісії СРСР (з врахуванням особливого статусу 30-кілометрової зони, огородженої по периметру колючим дротом, КПП та патрулями військових, які виконували тільки накази Урядової комісії СРСР, відповідальність за фальсифікацію, неналежні умови роботи ліквідаторів, відсутність належного їх захисту від надпотужних полів радіації, повністю лежать на Урядовій комісії СРСР і Раді Міністрів СРСР. Саме розпорядженням № 830 від 26.04.1986 року Радою Міністрів СРСР було створено цю Урядову комісію СРСР та надано їй виключні повноваження на проведення розслідування причин аварії та ліквідацію її наслідків.

Але, з якихось примх законодавця, Верховна Рада УРСР 28.02.1991 року прийняла Закон № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (надалі Закон 796-ХІІ), яким в статті 13 держава взяла на себе всю відповідальність за «шкоду здоров’ю або втрату працездатності громадянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», тобто за дії Урядової комісії СРСР.

Стаття 61 зобов’язала Раду Міністрів Української РСР надати роз’яснення порядку застосування цього Закону (ст. 62 Закону в наступних редакціях).

Таким чином, починаючи з 01.04.1991 року, часу введення застосування Закону 796-ХІІ, з врахуванням як міжнародних зобов’язань, існуючих у Української РСР, так і норм внутрішнього законодавства, Кабінет Міністрів України повинен був надати роз’яснення вже існуючого порядку надання компенсацій за втрату працездатності, пошкодження здоров’я всіх потерпілих від аварії на ЧАЕС, відповідно до існуючого порядку, визначеного в першу чергу конвенціями ООН. Станом на 26 квітня 1986 року в Української РСР існували зобов’язання відповідно до конвенцій ООН «Про захист заробітної плати» (конвенція 1949 року, ратифікована без застережень УРСР 30.06.1961 року – надалі Конвенція 1949 року) та «Про захист працюючих від іонізуючої радіації» (конвенція 1960 року, ратифікована без застережень УРСР 19.06.68 року – надалі Конвенція 1960 року).

Обсяг цих зобов’язань, відповідний порядок виконання, встановлювався і встановлюється Віденською конвенцією «Про право міжнародних договорів» (конвенція 1969 року, УРСР приєдналася до Конвенції 14.04.86 року, надалі Віденська конвенція). Ця конвенція встановила відповідний порядок виконання державами міжнародних договорів, який базується на принципах вільної згоди і добросовісності та нормах міжнародного права pacta sunt servanda і jus cogens.

Норма міжнародного права pacta sunt servanda вимагає від держав – учасників Віденської конвенції добросовісного виконання кожного чинного міжнародного договору, який є обов’язковим для його учасників (стаття 26) і забороняє учасникам конвенції не виконувати договір на підставі положень свого внутрішнього права (стаття 27).

Jus cogens, визначає, що «всякий договір є неважним, якщо на момент укладення він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права.  Оскільки це стосується цієї Конвенції, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носила б  такий же характер» (стаття 53). Станом на 1986 рік головними імперативними нормами загального міжнародного права були: захист життя і здоров’я людини, захист права власності людини.

Pacta sunt servanda не передбачає для держави — учасниці договору, можливості свідомо порушувати норми цього договору, тому не існує терміну часу, який би надавався державі на припинення порушення, або якого строку. Ця норма передбачає негайне припинення порушення вимог договору як тільки любий державний орган дізнається про допущене порушення і відновлення становища, яке було на момент порушення, компенсацію завданої шкоди відповідно до діючих станом на момент порушення правил.

Є зрозумілим, що поновити становище, яке існувало на момент порушення СРСР конвенцій ООН «Про захист заробітної плати» та «Про захист працюючих від іонізуючої радіації» неможливо – велика кількість ліквідаторів аварії на ЧАЕС, ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, працюючих в той час в зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення втратили працездатність, пошкодили здоров’я.

Є зрозумілим, що грубе порушення СРСР вимог Конвенцій ООН «Про захист заробітної плати» та «Про захист працюючих від іонізуючої радіації» призвело до того, що велика кількість ліквідаторів аварії на ЧАЕС, ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, внаслідок своєї праці в той час в зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення втратили працездатність та пошкодили здоров’я.

Є зрозумілим, що занижуючи рівень радіації в зоні аварії на ЧАЕС в сотні, тисячі разів, приховуючи правду до 1990 року, можновладці Української РСР залишили потерпілих без кваліфікованої медичної допомоги, вбиваючи, калічачи сотні тисяч ліквідаторів – людей які врятували в 1986 – 1988 роках увесь світ, бо  не було й немає в звичайних поліклініках спеціалістів з радіаційної медицини, із-за чого практично всі ліквідатори Чорнобильської катастрофи не отримала вчасно фахову медичну допомогу, таким чином ліквідатори були приречені на смерть…

Не має претензій до лікарів без спеціальної підготовки, які не зумілидіагностувати ліквідаторам радіаційне ураження організму, рак, діабет, тощо по радіаційному типу, бо ці лікарі навіть не могли пов’язати багатьох захворювань з дійсною причиною – переопроміненням в надпотужних полях радіації, і в результаті таке «лікування» для ліквідаторів було навіть шкідливим… бо лікували не від того, і не тим… люди просто вмирали…

Для встановлення розміру законної компенсації (відшкодування) з боку Держави чорнобильцям за втрату ними працездатності та пошкодження здоров’я, необхідно застосувати порядок, встановлений конвенціями 1949 та 1960 років і визначити, яку саме роботу виконували постраждалі внаслідок Чорнобильської катастрофи, та якою мала бути тоді оплата їх праці, аби вона відповідала вимогам як національного, так і міжнародного законодавства, але Кабінет Міністрів України робить все, щоб протиправно не платити державних пенсій, як визначено порядком, встановленим конвенційним правом.

І. Так для визначення розміру законної компенсації втрати працездатності, шкоди завданої здоров’ю, Кабінет Міністрів України вважає, що потрібно розрахунок компенсації проводити виходячи з фаху ліквідаторів аварії на ЧАЕС, ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, просто працюючих в зонах відчуження, зонах безумовного (обов’язкового) відселення з рівнем потужності іонізуючого випромінювання більше 2,8 мР/год (надалі ліквідатори) без врахування характеру виконуваної в зоні аварії на ЧАЕС в 1986 – 1988 роках роботи і вимог Конвенції 1960 року.

Конвенція робочого органу ООН – Міжнародної організації праці (надалі МОП) «Про захист працюючих від іонізуючої радіації» є імперативною, так як спрямована на захист життя та здоров’я працюючих під дією іонізуючої радіації. Необхідність прийняття цієї конвенції 1960 року викликана визнанням Міжнародною комісією з радіаційного захисту (надалі МКРЗ) з 1959 року небезпечними для здоров’я та життя людини стохастичних ефектів дії іонізуючої радіації і в зв’язку з цим значного перегляду норм та правил безпеки при роботі з іонізуючим випромінюванням.

Конвенцію 1960 року, відповідно до статті 31 Віденської конвенції, складають: Рекомендація  щодо захисту працівників  від іонізуючої радіації № 114 (прийнята МОП 01.06.1960 року як доповнення до Конвенції 1960 року) та відповідні Рекомендації (публікації) МКРЗ, дійсні на відповідній час.

Сама Конвенція 1960 року вимагає від держави: «У світлі знань, що змінюються, застосовуються всі потрібні заходи для забезпечення ефективного захисту працівників з погляду їхнього здоров’я та безпеки праці від іонізуючої радіації» (ч. 1 ст. 3).

Станом на 1986 рік діяла 26 Публікація МКРЗ (1977 року оприлюднення), яка визначила поділ всіх працюючих на три категорії – тих, хто не має справи на робочому місці з іонізуючим випромінюванням, на працівників, які не зайняті  безпосередньо на роботі, пов’язаній з радіацією, але перебувають або проходять у місцях, де вони можуть зазнавати впливу іонізуючої радіації чи радіоактивних речовин і професіоналів (персонал та рятівники), зайнятих на роботах пов’язаних з дією радіації.

Персонал отримує підвищену оплату праці і у відношенні його роботи встановлений цілий ряд обмежень, які гарантують безпеку для здоров’я. Професійне опромінення персоналу повинно знаходитися в рекомендованих МКРЗ межах, і вплив іонізуючого випромінювання повинен бути при постійній частоті (не більше 6 годин на добу). В разі виникнення аварійної ситуації персоналу дозволено планове переопромінювання на час локалізації аварії до рівня 2-кратного річного переопромінювання, з подальшою перекомпенсацією.

Діяльність рятівників вимагає спецпідготовки і наявність спеціальних засобів захисту. Для рятування життя людей під час аварії їм дозволено планове переопромінювання до 5-кратної норми річного переопромінювання, з подальшим переведенням на роботи, не пов’язані з дією радіації, зі збереженням середньої заробітної плати або грошовою компенсацією.

Публікація МКРЗ 26 (надалі МКРЗ 26) роботу персоналу поділяє на 2 класи – клас А, коли щорічна експозиція іонізуючої радіації перевищує три десятих (30 %) від максимально допустимої дози переопромінювання (тобто розрахункова потужність іонізуючого випромінювання перевищує 0,9 мілірентген на годину), та – клас В, в якому експозиція малоймовірно перевищить рівень три десятих.

Значення три десятих є основною межею професійному опромінюванні, так як є контрольним, опорним рівнем в організації охорони здоров’я – до цієї межі робота вважається шкідливою, але не потребує заходів постійного індивідуального контролю переопромінювання, після цього рівня робота вважається шкідливою, небезпечною для життя і в обов’язковому порядку вимагає індивідуального контролю. Це обов’язок роботодавця (у випадку з Чорнобильською катастрофою – обов’язок Держави) і в разі нехтування ним, розрахунковий рівень встановлюється в розмірі максимально можливого для цих умов.

Клас В, в межах від розрахункової потужності іонізуючої радіації, від 0,25 мілірентген до 0,9 мілірентген на годину МКРЗ 26 визначає як «охоронювану зону праці».

Клас А є, відповідно, «зоною праці з обов’язковим радіаційним контролем».

Це абетка Публікації № 26 МКРЗ 1977 року.

Ця абетка визначає, що всяка праця при потужності іонізуючої радіації можлива тільки до рівня в 2,8 мілірентгена на годину.

Виключенням є тільки планове переопромінювання персоналу на час локалізації аварії і проведення рятівних робіт для рятування життя людей.

Ліквідація наслідків аварії можлива тільки після зниження рівня іонізуючого випромінювання до допустимого, 2,8 мілірентгена на годину.

По оприлюдненому в 1990 році рішенню Урядової комісії рівень радіації на кордоні 30-кілометрової зони в 5 мР/год протримався до 01.03.1988 року. Достовірних даних про дату зменшення цього рівня до 2,8 мР/год не має станом і на сьогодення.

Таким чином, всі ліквідатори аварії на ЧАЕС, ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС, просто працюючі в невизначених зонах з рівнем потужності іонізуючого випромінювання більше 2,8 мР/год, відповідно до Конвенції 1960 року фактично виконували рятівні роботи в умовах смертельно небезпечного для життя рівня іонізуючої радіації.

Тому і рівень заробітної плати цих людей (ліквідаторів) має дорівнювати рівню заробітної плати за виконання саме рятівних робіт, а не просто рівню кратності до заробітної плати за їх (свою) звичайну роботу (службу) поза межами зони відчуження з її надпотужними полями радіації.

Фактично всі ліквідатори виконували одну й ту ж саме роботу –  різнопланову роботу, яка за своєю суттю є саме рятівною роботою . . .

ІІ. Для визначення розміру законної компенсації втрати працездатності, шкоди завданої здоров’ю, Кабінет Міністрів України вважає (і втілює в повсякденну практику) «що потрібно використовувати розміри заробітної плати, сплачені ліквідаторам в 1986 – 1988 роках без врахування характеру виконуваної в зоні аварії на ЧАЕС ліквідаторами роботи і без врахування розміру оплати праці, який існував в 1986 – 1988 роках для виконання таких робіт.

Це неправомірно, так як дозволяє роботодавцю шляхом обману робітника значно занижувати заробітну працю, одурювати його, примушуючи виконувати смертельно небезпечну для робітника роботу, заборонену законом.

Ми виконували завдання Урядової комісії СРСР по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, нам не було доведено до відому і про рівень радіації в місцях виконання робіт – фактично нас обдурили, змусили виконувати смертельно небезпечну роботу без спеціального обладнання, без всякого радіопротекторного захисту.

Це є безумовним порушенням у відношенні до нас порядку встановленого ще однією конвенцією ООН — «Про захист заробітної плати», яку Українська РСР ратифікувала 30.06.1961 року.

Конвенції робочого органу ООН — Міжнародної організації праці (надалі МОП) № 95 «Про захист заробітної плати» (надалі Конвенція 1949 року) є імперативною нормою загального міжнародного права, так як направлена для запобігання рабству (виконання людиною праці без оплати), обману працівника.

Ця Конвенція визначає заробітну плату як «незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в  грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано, чи має бути надано» (стаття 1 Конвенції 1949 року).

Одна з головних статей цієї конвенції — стаття 14, передбачає ознайомлення працівників «про умови нарахування належної їм заробітної плати» не тільки до того, як вони будуть прийняті на роботу, але й щоразу, коли змінюються ці умови.

У всякому випадку конвенція 1949 року передбачає, що заробітна плата повинна сплачуватися за виконану роботу відповідно до міжнародної угоди або національного законодавства. Якщо це не буде зроблено у встановлений законом термін, це є порушенням вимог Конвенції 1949 року і потребує негайного виправлення.

Але станом на сьогодення, правонаступник Ради Міністрів УРСР, Кабінет Міністрів України, не тільки не виконав вимоги закону, прийнятого на поновлення порушених Українською РСР зобов’язань по конвенціям 1949 та 1960 років, він збільшив порушення, що є недопустимим.

Так Кабінет Міністрів України замість порядку, встановленого Міжнародними конвенціями 1949 та 1960 років, застосовує «свій» порядок, який базується на вищезазначених фальсифікаціях, заподіяних Урядовою комісію СРСР і підтриманих керівництвом Української РСР в 1986 – 1988 роках.

В той же час, відомий інший принцип компенсації (відшкодування) втрати працездатності та шкоди, завданої здоров’ю, внаслідок Чорнобильської катастрофи, вже застосований одноразово саме Урядом України (Кабінетом Міністрів України) з безумовним дотриманням вищезгаданих норм міжнародного права – Конвенцій 1949 та 1960 років. Мова йдеться про Розпорядження № 301-р Кабінету Міністрів України від 09.06.1997 року «Про порядок обчислення пенсії військовослужбовцям із числа особового складу МВС, які брали участь у гасінні пожежі та охороні Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 року», яким цілій групі пожежних за їх працю по ліквідації аварії на ЧАЕС було нараховано кожному заробітну плату за місяць у підвищеному розмірі (більше 30 000 рублів СРСР), з якої згодом був призначений вид державної пенсії.

До речі, за розумінням багатьох ліквідаторів, ці пожежні, як і штатні працівники Чорнобильської АЕС, отримали так зване «планове переопромінювання фахівців» за місцем своєї постійної роботи в зоні підвищеної радіації. Саме за це їм платили підвищену заробітну плату. Відповідно галузевих норм двічі на рік проводилися навчання по ліквідації радіаційних аварій, і ці люди були професіоналами, на відміну від більшості простих ліквідаторів…

Тому, якщо до них було застосовано принцип, закріплений вищенаведеним Розпорядженням № 301-р Кабінету Міністрів України від 09.06.1997 року, то такий принцип безумовно потрібно застосовувати до усіх ліквідаторів 1986 – 1988 року. В той же час, до усіх інших учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, які не відносяться до персоналу (ні до пожежників 26.04.1986 року, а ні до персоналу Чорнобильської АЕС) і на яких не розповсюджувалося взагалі згадане «планове переопромінювання фахівців» до цього часу не застосовується порядок відшкодування встановлений Розпорядження № 301-р Кабінету Міністрів України від 09.06.1997 року, що не можна назвати ні чим іншим, як умисним шахрайством з боку Держави по відношенню до ліквідаторів аварії на ЧАЕС.

Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС

(квітень — травень 1986 року)

Віктор Гайдак

 


Создание сайта на WordPress - Rubika.