ХАРЬКОВСКАЯ ОБЛАСТНАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ ВСЕУКРАИНСКОЙ ОБЩЕСТВЕННОЙ ОРГАНИЗАЦИИ ИНВАЛИДОВ “СОЮЗ ЧЕРНОБЫЛЬ УКРАИНЫ”Харьковская общественная организация «Чернобылец Харьковщины»

26 апреля 1986 года

На четвёртом энергоблоке Чернобыльской АЭС произошла авария, ставшая крупнейшей катастрофой в истории атомной энергетики...

Последствия

Уже прошло 32 года,со дня аварии на ЧАЭС, но до сих пор мы видим её последствия...

На Харьковщине

По состоянию на 01.07.2018 года - 20 980 пострадавших от последствий аварии на ЧАЭС

10 740 ликвидаторов

Участников ликвидации последствий аварии на ЧАЭС 10 740, в т.ч. инвалидов 5380 чел.

5 364 потерпевших

Потерпевших от Чернобыльской катастрофы 5364, в т.ч. 934 инвалида

192 человека

192 участников других ядерных испытаний, в т.ч. 56 инвалидов

1 833 вдов

1833 вдовы, умерших чернобыльцев, смерть которых связана с последствиями аварии на ЧАЭС

2 851 детей

Пострадало 2851 детей, в т.ч. 12 из них инвалид

Помним, скорбим

С 1986 года на Харьковщине умерло более 10 тысяч человек...

ЧАС НАСТАВ.

Опубликовано: 20 Июль, 2016

гайдак_осн25 квітня 2016 року оприлюднено ще цілу низку розсекречених у 2011 – 2015 роках матеріалів із архіву КДБ Української РСР, присвячених аварії на Чорнобильській АЕС.

Практично всі матеріали, відповідно до Довідки КДБ СРСР від 08.07.1986 року про засекречення питань які мають відношення до аварії на 4 блоці ЧАЕС 26.04.1986 року (ГДА СБУ — Ф. 11. — Спр. 992 — Т. 33.), станом на сьогодення розсекречені, крім позиції 23 «Сведения о фонде зароботной платы по подрядной деятельности в капитальном строительстве управления строительства № 605», яка є державною таємницею станом і на сьогодення.

Здавалося б, що такого може бути секретного в заробітках ліквідаторів з якогось там будівельного управління? Скільки там може бути людей, які приймали участь у ліквідації наслідків аварії? – сотня, тисяча?

Але ж ні — за цією абревіатурою ховається ціле Управління найсекретнішого Міністерства середнього машинобудування СРСР, якому постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 634-188 від 29.05.1986 року були доручені всі роботи по захороненню аварійного блоку, тобто, фактично, всі роботи по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, так як офіційно в зоні відчудження виконували роботи тільки Міністерство енергетики і електрифікації (все пов’язане з пуском і наліштуванням 1, 2 та 3 енергоблоків, Міністерства оборони СРСР (все пов’язане з цивільною обороною) та Міністерства середнього машинобудування СРСР.

Довідка: 20 травня 1986 р. — наказом міністра середнього машинобудування СРСР Е. П. Славского для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС створене Управління будівництва № 605 (начальник Е. В. Ригалов). До складу Управління будівництва в різний час входило більш 23 структурно-виробничих підрозділів (будівельні й монтажні, бетонні заводи, управління механізації й автотранспорту, енергопостачання, виробничо-технічної комплектації, тощо). Управлінню будівництва було підлегле Управління військово-будівельних частин у складі двох військово-будівельних полків, військово-будівельного і санітарно-епідеміологічного загонів, а також підрозділу забезпечення. Крім того, у безпосередньому контакті з Управлінням будівництва у зоні Чорнобильської АЕС працювало понад 10 наукових, проектних та інших організацій Мінсередьмаша (РИАН, СНИИП, ИАЭ, хімкомбінат «Маяк», тощо). Роботи велися вахтовим методом, при цьому загальна чисельність вахти становила більш 11000 людей, з них понад 6000 людей — військові будівельники. Одночасно працювали до 30 тисяч робітників на місяць.

І працювали в цьому УБ-605 не сотні, і навіть не тисячі, а близько сотні тисяч професійних ядерщиків, які в своїх спогадах, мимохідь, вказують на заробітну плату в 6-8 тисяч за півмісяця роботи в зоні (всі монографії спогадів ліквідаторів з 1991 по 2006 рік, наприклад: «Чернобыль, Долг и мужество», Воениздат, 2001, «Неизвестный Чернобыль: история, события, факты, уроки» // — М.: 2006). Їх заробітні плати, пенсії, навіть назви професій, які записувалися в трудові книжки, складали абсолютну таємницю в Радянському Союзі. З розсекречуванням у 1991 році частини списків № 1 та № 2 (постанови Кабінету міністрів СРСР від 26.01.91 р. № 10, від 23.07.91 р. № 497 та від  09.08.91 р. № 591), ми довідалися, що в Радянському союзі з 1964 року існували професії, пов’язані з роботою з радіоактивними речовинами та джерелами іонізуючого випромінювання (Розділ XXII Списку № 1, Розділ XXXII в Списку № 2).

Більше того, крім професій пов’язаних з виконанням робіт захоронення радіоактивних речовин та дезактивації, список № 2 навіть передбачає окремо виконання робіт «в районах, які піддані радіоактивному забрудненню в результаті аварій на атомних об’єктах, де у відповідності з рішенням Уряду СРСР введено обмежене споживання продуктів харчування місцевого виробництва» (код  23307000-17541).

Тобто, всі хто виконував будь яку офіційну роботу в районах, в яких офіційно було обмежено споживання продуктів харчування місцевого виробництва, повинні були отримувати зарплатню ні як водії, бухгалтери, доярки, а як працюючі з радіацією по списку № 2 — їх базовий оклад повинен бути збільшений до 2-х разів в залежності від рівня забруднення ґрунту, при цьому остаточна заробітна плата повинна бути збільшена в декілька разів в залежності від реальної небезпеки виконання роботи в цих зонах, з врахуванням 60 % премії. Іншого ніколи не було ні в законодавстві СРСР, ні в законодавстві Української РСР.

Чому це не було зроблено у 1986 – 1990 роках? – відповідь на це питання надає звіт Ради Міністрів Української РСР в Верховній Раді 31 липня 1990 року, коли Перший заступник Голови Ради Міністрів К. І. Масик визнав чисельні порушення норм трудового, радіаційного законодавства України при проведенню робіт з ліквідації аварії на ЧАЕС з метою «зняти відповідальність за катастрофу з держави, міністерств» та «не сплачувати компенсації за втрати, понесені учасниками робіт по ліквідації наслідків аварії».

Тому головною причиною засекречування розмірів заробітної плати працюючих в УБ-605 було не дати зрозуміти всім іншим ліквідаторам, потерпілим, які працювали в зоні дії радіації, що їх дурять, не доплачуючи за роботу в десятки разів відповідно до діючих на той час нормативів оплати роботи в умовах іонізуючого випромінювання.

Найбільшу огиду викликає той факт, що навіть станом на сьогодення не розсекречені та не оприлюднені закриті Постанови уряду СРСР, які з 1964 року нормують оплату праці, пенсійне забезпечення усіх працюючих в умовах іонізуючого випромінювання – станом на сьогодення ці документи становлять державну таємницю.

А що ж тоді так розрекламований депутатами Верховної Ради Закон № 796-ХІІ від 28.02.1991 року «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в якому держава визнала «всю відповідальність» за втрату працездатності та шкоду здоров’ю громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (п. 1 ч. 1 ст. 13)?

На жаль, все та ж маячня, з метою ще більше обдурити ліквідаторів, постраждалих.

Спроба збити протестні настрої ліквідаторів, потерпілих, стан здоров’я яких погіршувався з кожним днем. Депутати розуміли, що більшість потерпілих втрачають остаточно здоров’я, і з часом їх протест зійде на нівець, тому перші редакції Закону № 796-ХІІ були на диво гуманними – вони не вимагали від потерпілих отримувати експертного висновку про зв’язок захворювань, які привели до інвалідності з дією радіації – всяка інвалідність, апріорі, була професійною, стаття 54 Закону № 796-ХІІ гарантувала кожному ліквідатору, потерпілому, державну пенсію не меншу ніж 6 мінімальних пенсій за віком. І потрібно розуміти, що 6 мінімальних пенсій за віком значно менше, ніж 16 мінімальних заробітних плат, які держава повинна була сплачувати в випадку зняття таємниці з постанов уряду СРСР, як мінімум в 5 разів менше, але настав час, коли навіть ці суми здалися депутатам завеликими, і тоді від Закону 796-ХІІ залишилася лише «дірка від бублика».

І все ж таки, що від нас приховує держава?

Починаючи з першої постанови Уряду СРСР від 11.02.1964 року «Про умови оплати праці та пенсійного забезпечення працюючих в умовах радіаційної шкідливості, з джерелами іонізуючого випромінювання та рідкісноземельними елементами» (зі змінами та доповненнями станом на 26.04.1986 року) для цих категорій праці робочий день був обмежений рівнем потужності радіації, і в деяких випадках час виконання аварійно-рятувальних робіт міг складати хвилини, а то й секунди на добу, при цьому й оплата праці була встановлена пропорційно в залежності від рівня забруднення радіацією та небезпеки відповідно до діючих нормативів радіаційної безпеки.

По відношенню до пенсійного забезпечення, правом на пенсію в зв’язку з особливими умовами праці мали всі робітники, постійно зайняті виконанням робіт передбачених Списками № № 1 та 2 на протязі повного робочого дня, при цьому незалежно від найменування професій, якщо в Списках виконувані ними роботи вказані без перерахунку професій та посад працюючих (практично всі коди дезактивації, захоронення відходів, той же код 23307000-17541).

Для всіх цих професій єдиним критерієм є рівень «радіаційної шкідливості», встановлений відповідними Нормами радіаційної безпеки.

Фактично все дуже просто – якщо у 1986 році Норми радіаційної безпеки НРБ-76, діючі на той час, встановлювали для працюючих межу для переопромінення в 0,5 бер на рік (5 мілізівертів), то нормальний робочий день 8 годин міг бути застосований при потужності іонізуючого випромінювання на робочому місці до 0,25 мілібер на годину. В атомній промисловості СРСР рівень потужності  іонізуючого випромінювання складав на той час 0,64 – 0,72 мілібера на годину, тому для цієї категорії працюючих був введений 6 годинний робочий день з додатковою відпусткою і передбачена система преміювання 12 – 30 %.

Для працюючих в більш жорстких умовах радіаційної безпеки був передбачений 4-  годинний робочий день, ще більша пільгова відпустка та премії в розмірі 24 – 60 %. Для усіх працюючих в 1986 – 1990 роках була встановлена єдина межа – 5 бер на рік. Це абсолютна межа для переопромінення в любій галузі промисловості СРСР, пов’язаній з дією іонізуючого випромінювання.

Тобто, робота в умовах радіаційної небезпеки в системі Міністерства середнього машинобудування СРСР (і в УБ-605) станом на 26.04.1986 року оплачувалася:

По-перше, в системі існувало непорушне правило, згідно якого всі працюючі в момент коли потужність переопромінення перевищувала 0,85 мілібер на годину були зобов’язані включити індивідуальні дозиметри, які фіксували як рівень потужності радіації, так і рівень переопромінювання працюючого на протязі робочого часу. У випадку зараження радіацію місцевості (α- та β-радіація) заробітна плата підвищувалася на 20 – 100 % в залежності від радіонукліда. Так для цезію — 137 підставою для підвищення заробітної плати в 2 рази було зараження місцевості 30 кюрі на квадратний кілометр, для стронцію — 90 – в 5 разів менше, для α- випромінювання – в 20 – 40 разів менше.

По γ- випромінюванню сам факт перевищення рівня в 0,85 мілірентген на годину збільшував оплату праці в 2 рази. Робота в умовах потужності радіації більше ніж в 1,4 мілірентгени на годину вважалася небезпечною і збільшувала оплату праці ще в 2 рази. Після межі в 2 мілірентгени на годину наставала максимальна оплата праці – 5-ти кратна. Робота в умовах потужності іонізуючого переопромінення більше 2,8 мілірентгенів на годину допускалася тільки по наряду-допуску, в якому вказувалися всі необхідні дії і максимальний час, який працюючий міг витратити на виконання завдання.

Наряд-допуск в обов’язковому порядку передбачав підпис працюючого про ознайомлення з умовами робочого завдання і згоду на виконання цієї роботи. Робота за нарядами-допусками передбачала можливість отримання премії до 1000 (тисячі) рублів за особливу небезпеку виконання завдання.

Ось і все, тобто нічого нового в порівнянні з постановами Ради Міністрів СРСР і особливо постанови уряду Української РСР № 207-7 від 10.06.1986 року.

Крім одного – у відношенні УБ-605 ці постанови не були новелами, всі відповідні норми не потребували ніяких роз’яснень, всі зарплати в підвищених розмірах нараховувалися й виплачувалися автоматично, і для всіх працюючих в системі Середьмашу СРСР 3 зона небезпеки починалася з 2 міліберів на годину, а ніяк не з 100.

Але тоді виникає питання, як так трапилося, що частина ліквідаторів працювала в умовах повного радіаційного контролю, 100% радіаційного захисту і отримувала за це заробітну плату в десятки разів більшу, ніж всі інші, ті, хто не мав ніяких дозиметрів, ніяких засобів індивідуального захисту?

А правда в тому, що в той час існувало декілька Чорнобилів, які майже не пересікалися – по-перше, це офіційний Чорнобиль, який характеризують офіційні повідомлення ТАРС, згідно яких аварія на 4-му енергоблоці була незначна, тільки в момент аварії рівень радіації навколо блоку сягав 10-15 мілірентгенів на годину, станом на 6 травня він спав в 2-3 рази (повідомлення ТАРС 6.05.1986 р., оприлюднено в газеті «Вечерний Киев» № 106 (12721), від 7.05.1986 р.) та повідомлення офіційної делегації МАГАТЕ, яка 8.05.1986 року приїзджала з інспекційною поїздкою на ЧАЕС і встановила, що на межі 30 кілометрової зони радіація не перевищувала 0,15 мілірентген на годину – тобто не було необхідності навіть проводити дозиметричний контроль …

А ще існував військовий Чорнобиль – 26 квітня 1986 року зона в 10 (на північ на 13) кілометрів навколо ЧАЕС була введена Прип’ятська прифронтова зона (директива Генерального штабу Міністерства оборони СРСР від 26 квітня 1986 року). В цій зоні, згідно директиви, діяли норми військового часу, на випадок ядерної війни, в якій, як відомо з директив 1985 року, особливий склад військ мав жити тільки 40 хвилин, при виконанні військових завдань в зоні де рівень радіації був більше 100 мілірентген на годину.

А існувала ще одна правда – правда чиновників, згідно якої кошти, які потрібно було сплатити ліквідаторам наслідків аварії не сплачувалися під всяким надуманим приводом, за це вони й отримували значні премії, тому шахраї, «наперсточники» від уряду, стверджували спочатку про відсутність всякої радіації, а коли стало неможливо брехати далі, сховалися за армійські нормативи на випадок ядерної війни. Ось ці норми військового часу й використовує Кабінет Міністрів України, щоб не сплачувати ліквідаторам, постраждалим компенсації за втрату здоров’я, професійної працездатності.

Фактично нам навіть не дали тих прав які мали раби Риму – життя та здоров’я раба оберігалося Римським правом …

За нами ж визнали право тільки на 40 хвилин життя …

Хто вижив, хто ще живий – сам винен, його 40 хвилин закінчилися там, в Чорнобилі.

ЧАС НАСТАВ•

Учасник ліквідації
аварії на Чорнобильській АЕС
(квітень — травень 1986 року)
Віктор Гайдак

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *



Создание сайтов в Харькове
cоздание сайтов в Харькове — IT-агентство Rubika.