ХАРЬКОВСКАЯ ОБЛАСТНАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ ВСЕУКРАИНСКОЙ ОБЩЕСТВЕННОЙ ОРГАНИЗАЦИИ ИНВАЛИДОВ “СОЮЗ ЧЕРНОБЫЛЬ УКРАИНЫ”Харьковская общественная организация «Чернобылец Харьковщины»

26 апреля 1986 года

На четвёртом энергоблоке Чернобыльской АЭС произошла авария, ставшая крупнейшей катастрофой в истории атомной энергетики...

Последствия

Уже прошло 32 года,со дня аварии на ЧАЭС, но до сих пор мы видим её последствия...

На Харьковщине

По состоянию на 01.07.2018 года - 20 980 пострадавших от последствий аварии на ЧАЭС

10 740 ликвидаторов

Участников ликвидации последствий аварии на ЧАЭС 10 740, в т.ч. инвалидов 5380 чел.

5 364 потерпевших

Потерпевших от Чернобыльской катастрофы 5364, в т.ч. 934 инвалида

192 человека

192 участников других ядерных испытаний, в т.ч. 56 инвалидов

1 833 вдов

1833 вдовы, умерших чернобыльцев, смерть которых связана с последствиями аварии на ЧАЭС

2 851 детей

Пострадало 2851 детей, в т.ч. 12 из них инвалид

Помним, скорбим

С 1986 года на Харьковщине умерло более 10 тысяч человек...

Ленінський район – це один з найстаріших районів першої столиці України – Харкова.

Опубликовано: 15 Январь, 2017

Більшу його частину складає так зване старе місто. За всіх часів Ленінський район славився як один із найбільш розвинутих промислових районів Харкова.

Ленинский памятник

В районі знаходиться залізнична станція Харків – Південний, на території району розташовано чимало промислових підприємств та організацій. Саме тому відразу після вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції мешканці Ленінського району одними з перших простягнули руку допомоги у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

З перших днів до локалізації Чорнобильської катастрофи були залучені кращі спеціалісти району. Починаючи з 26 квітня 1986 року з району було направлено близько 800 громадян на боротьбу з грізним невідомим ворогом. Співробітники майже всіх промислових об’єктів, установ та організацій району приймали участь у роботі в зоні відчуження.

За відрядженням своїх підприємств у роботах в Чорнобильській зоні брали участь, перш за все, представники заводу “Електромашина”, “Харківського заводу електроапаратури”, заводу “Харпластмас”, Південної залізниці, АТП – 16355, працівники медичних закладів та багатьох інших установ та підприємств району, яких, мабуть, і не перелічиш. Суворе випробовування випало на долю всіх — пожежників, транспортників, будівельників, медиків, спеціалістів хімзахисту, вертольотчиків та інших підрозділів Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ.  А скільки людей, здавалося б зовсім мирних професій, таких як науковці, вчителі, повари, працювали в гарячій зоні в ті тяжкі часи.  Доля повела у Чорнобиль ліквідаторів різними шляхами. Одні потрапили сюди за покликом душі, інших привели професійні обов’язки або повістка військкомату. Але всі вони як один, в суворі та напружені післяаварійні часи проявили мужність та самовідданість, вірність обов’язку та стійкість духу. Великою ціною було оплачено збереження й відродження станції. Тут, в епіцентрі катастрофи, ліквідатори проявили героїзм та самопожертву, усвідомлюючи всю відповідальність за долі мільйонів людей. Вони з постійним ризиком для здоров’я і життя, не жаліючи своїх сил, приборкували ядерну стихію, намагаючись зупинити розповсюдження нищівної для всього живого на землі сили.

Час невпинно віддаляє нас від трагічної ночі 26 квітня 1986 року. Але мине ще не одне десятиріччя, а ця дата надовго залишатиметься в пам’яті людства. І не тільки через те, що Чорнобильська катастрофа трагічно позначилася на долі сотень тисяч людей, але й тому, що в пам’яті нащадків навіки вкарбується подвиг ліквідаторів – приборкувачів ядерної стихії, адже завдяки самовідданості цих людей, чорнобильська ніч  86-го не оповила радіаційним мороком увесь світ. Чорнобиль – це не тільки відблиск трагедії, але й символ безсмертя, мужності і героїзму багатьох тисяч людей, які брали участь у ліквідації аварії. У кожного з районів Харківської області є свої героїчні та пам’ятні сторінки історії, пов’язані з Чорнобильською трагедією. Є що пригадати і Ленінському району міста Харкова.

Першими прийняли на себе найстрашніший удар Чорнобильської катастрофи пожежники – вогнеборці. В період з травня 1986 року по грудень 1990 року в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС прийняло участь 290 кадрових працівників пожежної охорони Харківської області, а у травні – червні 1986 року в Харківській області було сформовано й направлено на роботу в зону відчуження два батальйони воєнізованої пожежної охорони, загальною чисельністю 530 чоловік із числа військовозобов’язаних, призваних із запасу.

Для забезпечення тушіння пожежі на Чорнобильську АЕС були призвані і мешканці Ленінського району м. Харкова: Винник В’ячеслав Петрович, Галака Андрій Володимирович, Коломієць Іван Володимирович, Лівий Володимир Миколайович, Лактін Павло Іванович, Мірошник Микола Васильович.

Так як і всім ліквідаторам наслідків Чорнобильської катастрофи, яких було призвано у воєнізовану пожежну охорону, Коломійцю Івану Володимировичу дали на збори менше доби. А вже 4 травня 1986 року необхідно було прибути у склад військової частини №104602 в населений пункт Савинці, де формувався пожежний батальйон. По прибутті батальйон розкинув наметове містечко на березі річки в Іванкові. Під час виїздів жили в с. Залісся, що за 3 км від м. Чорнобиль, в приміщенні школи. В Чорнобилі Івану Володимировичу приходилось подавати воду на саркофаг, чергували по селищам, перешкоджати запаленням та тушити  пожежі. Дуже моторошний момент врізався в пам’ять Івана Володимировича на все життя.

В ніч з 22 на 23 травня всіх підняли по тривозі: горіли електричні кабелі в тунелі під 4-им енергоблоком станції. Вогонь наближався до реактора 3 – ого енергоблоку, виникла реальна загроза нового вибуху. У зв’язку з великим рівнем радіації, проводили гасіння пожежі невеликими групами по п’ять чоловік. Завдання звичне: від пожежної машини прокласти рукавну лінію, подати воду й погасити пожежу. Але радіаційний фон понад 200 рентген на годину робив це завдання неможливим. На шлях до місця, одне приєднання рукава й повернення назад можна було витрачати не більше однієї хвилини, виникла реальна загроза життю. А дома залишилася дружина і син 6 років.  Небезпека згуртувала пожежників, всі працювали на повну віддачу, не жаліючи сил і побороли вогняну стихію за ніч. Таким чином був попереджений новий вибух, ще одна жахлива катастрофа. А загалом Коломієць І.В. пробув на спец зборах 68 діб.

Як завжди, у складні часи саме на долю військових припало виконання найбільшого обсягу робіт, пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Райвійськкоматами міста було призвано 336 воїнів запасу з числа мешканців Ленінського району. Майже всі вони виконували роботи, пов’язані з приборканням радіаційного лиха в Чорнобильській зоні в різних підрозділах 25-ої Харківської бригади хімзахисту. Які тільки справи не виконували воїни бригади. Вони займалися спорудженням саркофагу, дезактивацією приміщень станції та її території, знімали пронизаний атомом шар ґрунту з поверхні землі та захороняли його, укріплювали береги річки Прип’ять, щоб запобігти потраплянню радіонуклідів, вирубували “рудий ліс”, проводили хімічну та дозиметричну розвідку.

Серед ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, призваних військкоматами з запасу, яких в той час називали не інакше як “партизани”: Білоцерковський Юрій Іванович, Жирний Анатолій Іванович, Лунін Анатолій Іванович, Лавриненко Олександр Володимирович, Парасюк Володимир Анатолійович, Пугачов Олександр Маркович, Семенов Михайло Павлович, Фролов Микола Федорович, Щєголєв Микола Дмитрович та багато інших.

Високі організаторські здібності, мужність та стійкість під час роботи в зоні відчуження виявив мешканець Ленінського району Парасюк Володимир Анатолійович, який в числі перших опинився у центрі чорнобильської стихії. 27 липня 1986 року, недільним ранком він отримав  повістку — з’явитися в райвійськкомат. Того ж 27 липня,  виїхав до Києва, і звідти в Білу Церкву на формування. Пізно увечері 28 липня Парасюк В.А. прибув в 25 бригаду хімзахисту, яка розташовувалася тоді поблизу села Ораноє, що в 30 км від Чорнобильської АЕС. Ще два дні  вводили в курс справи, передавали документи, знайомили з особовим складом, з порядками і розпорядками армійського життя. Роботи виявилося багато і різноманітної і рутинної.

Парасюк Влад.Анат_52

Окрім робіт по ліквідації аварії безпосередньо на території атомної станції було багато роботи в частині. Це і робота замполіта (ідейно-політична, агітаційно-пропагандистська, культурно — масова), і робота керівника групи народного контролю батальйону, і робота по підготовці батальйону до зими (пристрій утеплення в наметах, будівництво зимового клуба-їдальні). Крім того, щоденні( вірніше щонічні) підсумкові наради у комбата. Вставати доводилося о 6 ранку, а лягати в час ночі. Хоча працювати доводилося без вихідних, чомусь утомленості не було, можливо це пояснювалось найвищим ступенем напруги всього організму, була зосередженість і злагодженість в роботі кожного ліквідатора. Ні зайвих суперечок — невидима небезпека дисциплінувала і об’єднувала всіх. Всім хотілося швидко і чітко виконати завдання і швидше повернутися додому.

З 20 днів роботи на території атомної станції, 10 днів Парасюку В.А. довелося працювати безпосередньо на даху 3-го енергоблоку, очищати його від уламків реактора, що вибухнув. Робочий день на станції залежав від рівня радіоактивної зараженості в зонах проведення робіт. Дах енергоблоку має декілька рівнів, самий нижній 40 метрів від рівня землі, самий верхній 75 метрів, це звичайно не рахуючи труби, на яку в жовтні 1986 року поставили “прапор перемоги” над “мирним атомом”, в ознаменування завершення роботи по споруді саркофага на 4 енергоблоці. Ступінь радіаційного забруднення зростав від рівня до рівня: чим вище, тим більше — від 35 до 250 рентген в годину. Так на даху З — го блоку робочий день коливався від 5 хвилин до 20 секунд!

За час прибування на Чорнобильській АЕС Парасюк В.А. отримав гранично допустиму дозу радіаційного опромінення-25 рентген. Після повернення з робіт по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи тяжко захворів – у 1988 році отримав 3-ю, а  з 1989 року — 2 групу інвалідності, пов’язану з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС. Однак, не зважаючи на стан здоров’я став активно працювати у громадських організаціях Чорнобильського руху та Червоного Хреста. Маючи великий досвід організаційної роботи, Парасюк В.А. завжди надавав кваліфіковану допомогу громадським об’єднанням області в проведенні різноманітних заходів, по організації та проведенню благодійних акцій для громадян, постраждалих від Чорнобильської катастрофи.

Активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильського лиха прийняли і медичні працівники з числа мешканців району. Після аварії на Чорнобильську АЕС уже з 04 травня були направлені співробітники швидкої допомоги м. Харкова. Загалом з травня по грудень 1986 року в відрядженні побували більше 300 чоловік (лікарі, фельдшери, водії), більше 50 людей їздили в Чорнобиль по 2 рази, а 6 чоловік – 3 рази. Серед працівників швидкої допомоги м. Харкова були і мешканці Ленінського району: Бабенков Володимир Іванович, Веливецька Ольга Миколаївна, Гладенко Віталій Іванович, Голубов Антон Ленорович, Комендантов Юрій Олексійович, Ковтуненко Юрій Миколайович, Лиска Олександр Іванович, Маслов Олег Анатолійович, Пилипець Валентина Максимівна, Пилипець Олександр Сергійович та багато інших. Але хотілося би зупинитися на “чорнобильській біографії” подружжя лікарів, які одними з перших поїхали в чорнобильську зону.

В той час Пилипець Валентина Максимівна працювала лікарем-кардіологом в складі спеціалізованої кардіологічної бригади швидкої медичної допомоги, чергувала цілодобово.

Її чоловік Олександр Сергійович Пилипець працював старшим фельдшером на 6-й підстанції 4-ої лікарні швидкої невідкладної допомоги. Його відправляли до Київської області у відрядження з 31.05.1986 року. 30 травня родина Пилипців готувалися до від’їзду чоловіка, склали його речі, відвезли дітей до батьків (сину було 12 років, а дочці 9 років). Наступного ранку Валентина Максимівна прийшла на чергування і тут з’ясувалось, що кардіолог, який повинен був їхати в відрядження захворів і не вийде на роботу. Терміново потрібна була заміна. Прямо на машині швидкої допомоги Пилипець В.М. повезли додому збирати речі, на збори дали 7 хвилин. По дорозі вона написала листа мамі про несподіване відрядження, взяла дома конверт і відправила листа поштою.

31 травня 1986 року від 4 лікарні швидкої допомоги відправилися два великих автобуси, які везли співробітників швидкої допомоги (лікарів, фельдшерів, водіїв) і лаборантів з інших лікарень з наборами необхідних препаратів, розчинів для переливання та наборів апаратури.  Всі були відряджені в Київську область на 20 днів. Ввечері прибули в Іванків, там всіх медичних працівників розподілили. Пилипець В.М. та ще декілька чоловік відразу ж направили до Чорнобилю. Вже вночі людей розмістили в колишньому неврологічному відділенні Чорнобильської ЦРЛ. Неподалік знаходився пункт швидкої допомоги – місце роботи. Було 4 бригади. Ці медики обслуговували виклики до хворих, травмованих, отруєних ліквідаторів аварії на ЧАЕС (шахтарів, дозиметристів, патрулів МВС, співробітників харчоблоків тощо), а також місцевих жителів, які через якісь причини залишились в Чорнобилі. Пилипець В.М була єдиним кардіологом на всю 30-кілометрову зону і одночасно з усіма викликами поза чергою обслуговувала всіх ліквідаторів зі скаргами на біль в серці. Іноді на сон залишалося всього 3 години. З зони відчуження виїздили тільки в тих випадках, коли потрібна була госпіталізація хворих в Іванківську лікарню або в Київ.

Вважається, що без приладів визначити підвищення радіації неможливо, випромінювання “не пахне”, але тоді в червні 1986 року викиди радіоактивних елементів із зруйнованого блоку ЧАЕС були регулярні. Це вже був не радіоактивний йод, як в перші дні після аварії, а радіоактивні тяжкі метали з величезним періодом напіврозпаду. Самопочуття у всіх погіршилося, відчувався металевий присмак у роті. Тепер вже не таємниця, що в той час багато чого приховувалось від населення. Доводилося обслуговувати постраждалих з явними ознаками променевої хвороби, але лікарям категорично було заборонено ставити в діагнозі променеву хворобу навіть зі знаком питання. Дозволялося тільки відзначати “контакт з іонізуючим випромінюванням”.

Олександр Сергійович теж працював в 30-кілометровій зоні, на базі відпочинку ім. Антонова. Там мешкали шахтарі, які копали котлован в безпосередній близькості від сумнозвісного 4 блоку ЧАЕС (спочатку вважали, що відходи після аварії можна буде заховати в котлован і залити все бетоном). Саркофагу тоді ще було. Шахтарі працювали по декілька годин вахтовим методом. Кожна зміна проходила обов’язкове медичне обстеження. Вони вкрай потребували медичного догляду і лікування.

У червні 1986 року група медичних працівників з Харкова, у складі якої був і Ігор Георгійович Терешкін, який на той час працював заступником головного лікаря у Центральній районній лікарні №1 (в теперішній час – міська лікарня №1), добровільно поїхала на допомогу своїм колегам в Чорнобиль. Проживали медики у Бородянському районі на кордоні 30-ти кілометрової зони відчуження. Тут вони розгорнули медичний пункт по обслуговуванню ліквідаторів та евакуйованого з Прип’яті та інших забруднених радіацією місцевостей населення. Працювали майже місяць і практично цілодобово, не жаліючи ані сил, ані здоров’я, аби врятувати тих, кого спіткало Чорнобильське лихо. Неодноразово приходилось виїжджати для надання медичної допомоги у м. Чорнобиль. Після повернення із чорнобильської зони, Терешкін І.Г. очолив в районі депутатську комісію з питань соціального захисту чорнобильців. В своїй роботі Ігор Георгійович особливу увагу приділяв наданню належної медичної допомоги  ліквідаторам наслідків Чорнобильської катастрофи з числа мешканців району.

З 10 травня до Чорнобилю були направлені бригади, котрі були сформовані з медичних працівників міській лікарні №3 м. Харкова. Терещенко Наталія Іванівна в 1986 році працювала завідувачем клінічної лабораторії в з-ій міській лікарні м. Харкова. 15 серпня 1986 року їй на збори було відведено 24 години: необхідно було з собою взяти укомплектовану мінілабораторію для роботи в зоні відчуження. Вже ввечері, 16 серпня, в складі бригади швидкої допомоги Терещенко Н.І. прибула в м. Чорнобиль. Їх зустріли ті медичні працівники, яким вони прийшли на зміну, на довгий-довгий місяць. Бригади, котрі були сформовані з лаборантів, кожен день чергували в приміщенні лазні. Там обстежували, перевдягали в чистий одяг, тому що весь одяг евакуйованих з Прип’яті, Чорнобилю та інших міст людей був радіаційно зараженим. Надавали допомогу цим бідолашним , переляканим людям чим могли: продуктами, грошима  та добрим словом. А о 07.00, 17 серпня 1986 року, Терещенко Н.І. заступила на вахту — величезний потік людей, автобус за автобусом, і всі потребували невідкладної медичної перевірка, аналізу крові. Без належного медичного обстеження жодна людина не була допущена до роботи в Прип’яті, без цього медичного обстеження не обходилися і ті, що поверталися звідти. Вражень було багато, слухали очевидців про весь жах аварії. В поліклініку ліквідатори йшли як в рідний дім, де зустрічають теплом та турботою. Приходилось працювала кожний день по 18 годин, без вихідних, жила в тому ж приміщенні центральної районної лікарні м. Чорнобилю, в чисту зону  не вивозили. Ночували в колишніх палатах, подалі від вікон (радіаційний фон біля вікна був набагато вище, чим біля дверей, які виходили в коридор). Зовні приміщення кожний день “мив” (дезактивував) загін хімзахисту. Особливо запам’яталося “миття” машини швидкої допомоги, в якій знаходилася бригада — мили з брансбойту мильним дезактивуючим розчином по півгодини, доки дозиметр не давав добро на виїзд за контрольно-пропускний пункт Дитятка. Здавалося, що всіх викине з машини і  розчинить в цих безкінечних потоках.

З 30-ти кілометрової зони виїжджали 4 рази в м. Іванків, де бригада, в якій працювала Наталія Іванівна, обстежувала членів урядової комісії. Харківській бригаді довіряли. Приходилося о 05.00 бути на посту. Цілий день аналізи, аналізи… А вночі лазня, зміна одягу, білизни та короткий тривожний сон. Вдома залишилися рідні, діти тоді були молодшого шкільного віку. До повернення в Харків ніхто з них не здогадувався, що Наталія Іванівна була саме тут, безпосередньо в Чорнобилі.

Багато роботи в Чорнобилі випало і на долю водіїв. Вже 30 квітня на дорозі до Чорнобилю з’явилися перші харківські машини. Вантажівки, автобуси та інша техніка, дуже потрібна в зоні відчуження, рухалася шляхом до українського Полісся. Окрім необхідних вантажів, вони везли до Чорнобильської зони фахівців, чиї професійні навички були так необхідні в зоні. Серед них: Александров Олександр Олександрович, Голубничий Віталій Максимович, Климчук Микола Миколайович, Кониш Фрідріх Васильович, Пуха Ростислав Васильович,  Шляхов Василь Терентійович, Шкода Борис Вікентійович та інші.

Одним з водіїв, якому довелося побувати в Чорнобилі не один раз, та який приймав безпосередньо участь у будівництві м. Славутич для колишніх мешканців забруднених радіацією територій був Голубничий Віталій Максимович. В 1986 році, коли сталася Чорнобильська трагедія, він працював в АТП “Агротранс” водієм. В цей складний період Віталій Максимович забезпечував перевезення будівельних матеріалів з Харкова в Київську область для відбудови житла евакуйованому з забруднених територій населенню. Так почалася перша дорога Віталія Максимовича до Чорнобильської зони. А вже з 1987 року він перейшов працювати в Київське ГАТП-3, звідки і був  командирований на будівництво м. Славутич, працювати в УАТИМ НПО “Припять” водієм з 06.08.1987 року по 10 жовтня 1987 року в 30 – ти кілометрову зону відчуження. Сотні тисяч жителів країни залишилися через Чорнобильське лихо без даху над головою, тож будівельники зводили для цих людей нові будинки, села та місто Славутич. Він будувався кварталами: один – російський, другий – український, третій – білоруський … Нові будинки були, звичайно, міцніші, просторіші, чепурніші. Будівники робили все можливе, щоб ці нові оселі змогли евакуйованому населенню замінити їх рідні й милі серцю домівки. Працювали, на жаліючи сил, майже цілодобово, в польових умовах. Залишався час тільки на недовгий сон. А вже 1 жовтня Голубничий В.М. був виведений із зони відчуження через стан здоров’я – перевищення дози опромінення. Після виїзду із зони довгий час перебував у лікарні.

А з 1990 року до м. Славутич переїхала вся родина Голубничих – дружина та донька. Тут, в Київській області народився і онук. З 20 червня 1995 року по 28 травня 1997 року Голубничий В.М. вдруге був відправлений працювати в 30-кілометрову зону відчуження  в с. Россоха, де знаходився пункт відстою техніки, яка була задіяна при ліквідації аварії на ЧАЕС в 1986-1987 роках. В бригаді із 24 людей, очолив роботу по забезпеченню дезактивації автотранспорту населення м. Чорнобиль та м. Прип’ять. Машини, які піддавались дезактивації, обробляли та відправляли на пункт відстою. Ті машини, рівень забруднення яких не дозволяв забезпечити обробку, відправляли в с. Буряковка, де знаходився пункт поховання техніки. В 1997 році Віталій Максимович повернувся з родиною у свій рідний край – на Харківщину, але спогади про Чорнобильську зону та м. Славутич, яке виросло на його очах, залишаться у пам’яті назавжди.

Постраждали і мешканці забруднених територій. Площа тридцятикілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС після аварії виключена з життя не на день і не на рік. Навряд чи хто сьогодні назве конкретні строки відродження цих земель, лісів та ланів, двох міст та багатьох десятків селищ. Тому сотні тисяч українців, білорусів і росіян насильно зреклися батьківських місць та розпрощалися з корінням свого родоводу. Доля розкидала колишніх мешканців забруднених радіацією земель по світу, але вони ніколи не зможуть змиритися з тим, що історія їх міст та селищ закінчилася у 1986 році.  Ленінський район міста Харкова  гостинно прийняв до себе переселених з рідних земель через Чорнобильське лихо  громадян.

Сьогодні в нашому районі проживає колишня мешканка м. Прип’ять, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЄС  І-ої категорії, Абрамович Лариса Василівна. Вона народилася 21 жовтня 1951 року в с. Дніпровське, Чернігівського району, Чернігівської області. В м. Прип’ять приїхала з чоловіком Абрамовичем Олегом Михайловичем.  З 1972г. по 1986 р. на її очах дорослішали люди, росли діти, місто і будувалася ЧАЕС. Пригадуються Ларисі Василівні і пуск першого енергоблоку — весна, квітень, як все радісно і красиво, потім пуск другого і третього енергоблоків. Четвертий енергоблок готувався до здачі і будували п’ятий і шостий. Робота на ЧАЕС — не просто професія — це ще професійний спосіб життя, любов до мирного атома. Працювала Абрамович Л.В. в автотранспортному підприємстві (автобусний парк) № 09015. Була прийнята диспетчером, потім начальником технічного відділу, потім начальником колони, а потім головним механіком. Так це не жіноча робота, але вона працювала. Любила техніку з дитинства — спочатку велосипед, потім мотоцикл, потім автомобіль. А потім стався вибух на 4-ому енергоблоці Чорнобильської АЕС…

З 26 квітня 1986 року автотранспортне підприємство № 09015 р. Прип’яті здійснювало автобусами перевезення працівників — ліквідаторів, пожежних на ЧАЕС, доти, поки не були направлені захисні “Лази” з м. Львова. З 26 квітня  по 07 липня 1986 року  водії автобусів на чолі з начальником АТП № 09015, головним інженером, і начальником колони працювали практично цілодобово не жаліючи сил. Працювати було складно. Але всі разом  вистояли. В Чорнобильських буднях народжувалося особливе братство людей, напевно, не могло бути інакше: товариство виплавляла не тільки небезпечна робота, але і найвище відчуття відповідальності. Є біль, але є і гордість Чорнобиля.

 Вагомий внесок в ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС внесли кадрові військовослужбовці з числа мешканців Ленінського району. Вони спільно з іншими склали основний командний склад військових частин та вміло керували підлеглими, за що були нагороджені та представлені до державних нагород.

На захист прав та законних інтересів людей, які належать до категорії постраждалих від аварії на ЧАЕС, нарівні з органами влади стала громадська організація “Союз Чорнобиль України”. В 1988 році, коли ще жодна область країни не мала своїх регіональних громадських організацій, які би опікувалися питаннями соціального захисту громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, в Харкові, вперше на Україні, зароджується громадський чорнобильський рух.  Ленінський район Харкова також прийняв активну участь у цих подіях і створив в районі свою громадську організацію. Офіційно районна громадська організація була зареєстрована рішенням виконкому Ленінської районної у місті Харкові ради  11.09.1991 року під назвою “Союз Чорнобиль”. А  з 22 жовтня 1996 року, коли Постановою Кабінету Міністрів України №1279 на державному рівні визнана Всеукраїнська громадська організація “Союз Чорнобиль України”, районна організація автоматично ввійшла до її складу.

Основною метою діяльності організації став захист законних соціальних, медичних, економічних, юридичних та інших інтересів громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи з числа мешканців Ленінського району. Члени ради організації разом з керівництвом виконкому налагоджували облік усіх ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, які проживали в районі, сприяли забезпеченню всіх чорнобильців посвідченнями встановленого зразка, аналізували нормативні документи щодо соціального захисту громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи та інших ядерних катастроф, допомагали чорнобильцям у вирішенні їх проблем.

Одним із засновників та першим керівником громадської організації став Ситник Володимир Миколайович. Філолог за освітою, викладач російської мови та літератури, він одним з перших поїхав в Чорнобиль на ліквідацію наслідків аварії і одним з перших після повернення з Чорнобилю почав боротися за справедливе відношення держави до чорнобильців та встановлення пільг для своїх сотоваришив, з якими пліч-о-пліч приборкував ядерне лихо. Активно допомагали йому  в його важкій та святій справі Фролов Микола Федорович, Проскурін Володимир Станіславович, Головін Василь Іванович, Гаврилов Василь Володимирович.

Сытник Влад. Ник._28

З 1992 року до складу районної організації вступила Іванова Марія Петрівна, яка з перших днів роботи в організації виявила велику активність та бійцівський характер. З цього часу вона очолила в районі роботу по соціальному захисту дітей, постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС. А з 2000 року і по квітень 2010 року  Іванова Марія Петрівна очолювала районну організацію “Союз Чорнобиль України”. Про Чорнобиль вона знає не з чужих вуст – у липні 1986 році була направлена в службове відрядження в чорнобильську зону з відділення ОРСу при будівництві Харківської ТЕЦ-5, де Іванова М.П. працювала на посаді завідуючої кондитерським цехом. “В місті Чорнобиль було все пусте, жодної живої душі. Лише собаки та коти бігали. Пішов дощ, а вивішені випрані речі (одяг, білизна, килими), що вже були сухими, знову намокали, і нікому не було до цього діла, не було звичайної в таких випадках метушні, ніхто не виходив і не намагався врятувати свої речі від зливи. Дуже моторошно. Люди були розгублені, навіть налякані, дехто розплакався”, — це були перші враження Марії Петрівни від Чорнобилю, які викарбувались в її пам’яті на все життя. Іванова М.П. відпрацювала в місті Чорнобиль з 09.07.1986 року по 23.07.1986 року кухарем V розряду в дитячому садку “Казка”. Була нагороджена подякою Міністерства енергетики та електрифікації УРСР та почесною грамотою за участь у ліквідації аварії на ЧАЕС відділом робочого постачання при ТЕЦ-5.

Правою рукою та заступником голови районної громадської організації “Союз Чорнобиль України” є Фролов Микола Федорович, який одночасно є головою районної організації “Фонд допомоги інвалідам-чорнобильцям” і очолює в районі роботу по соціальному захисту інвалідів від наслідків аварії на ЧАЕС.

Сумісно з керівництвом виконкому районної ради громадські чорнобильські організації району щорічно розробляють заходи щодо посилення соціального захисту громадян, постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС, до річниць Чорнобильської трагедії та плани проведення свят для дітей громадян, постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС, на Новий рік, Різдво, Міжнародний День захисту дитини.

Не залишаються байдужими члени громадської організації до проблем кожної чорнобильської сім’ї. І в тяжку хвилину, коли чорнобильській родині необхідна підтримка, вони завжди простягають руку допомоги: підтримують морально, надають консультацію, вишукують можливість надати матеріальну підтримку.

Керівництво району та районна громадська організація надають юридичну допомогу вдовам чорнобильців при оформленні статусу вдови та пенсії по втраті годувальника. При розподілі матеріальної допомоги та санаторно — курортних путівок завжди надається перевага дітям – напівсиротам та дітям — інвалідам. Випускникам шкіл із сімей померлих чорнобильців надаються клопотання про їх першочергове зарахування до вищих учбових закладів.

На цей час в Ленінському районі проживає 630 громадян, постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС. Із них 415 – це ліквідатори наслідків Чорнобильської катастрофи та інших ядерних аварій, 85 – це люди, які були вимушені покинути рідні землі через радіаційне забруднення і в теперішній час проживають в нашому районі, 81 — діти, постраждалі внаслідок аварії на ЧАЕС, на долі яких є відбиток “мирного” атому. 199 дорослих з числа постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС, мають інвалідність, пов’язану з наслідками Чорнобильської катастрофи, і з кожним роком ця сумна статистика збільшується.

Кожний наступний рік все далі віддаляє нас від жахливої Чорнобильської трагедії. Земля поступово гоїть свої рани. Та не гамується біль у серцях чорнобильських родин. Для них 26 квітня – це особлива дата. В цей день пам’ять знову і знову повертає  до минулих подій, пов’язаних з Чорнобильською трагедією; згадуються ті, хто брав участь у приборканні чорнобильського звіра, і ,обпалений його вогнем, відійшов у небуття. В районі вже стало традицією щороку 26 квітня та напередодні цієї сумної дати проводити заходи по вшануванню померлих учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. До кожної річниці Чорнобильської катастрофи в храмах району проходить панахида по померлих громадянах з числа тих, які приймали участь у ліквідації Чорнобильського лиха, проводяться поминальні обіди для вдів померлих ліквідаторів, надається посильна допомога чорнобильським родинам.                            До двадцятої річниці Чорнобильської катастрофи в Ленінському районі в сквері “Червоний Пожежник”, який став традиційним місцем зустрічі учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та членів їх родин, за рахунок благодійних коштів було відкрито меморіальний знак, присвячений пам’яті померлих громадян з числа постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, меморіальні дошки якого кожного року поповнюються новим іменами.

Чорнобиль чорним крилом пронісся над долею багатьох чорнобильських родин.  З часів аварії на Чорнобильській АЕС вже пішли у вічність 210(станом на 12.2016р.) мешканців Ленінського району, які постраждали внаслідок Чорнобильської трагедії.

Довічна їм пам’ять. Схилимо голови в шануванні тих, хто ціною свого здоров’я й життя захистив усіх нас від радіаційного лиха. І хай вічним спомином про Чорнобильську трагедію стануть їх імена.

Голова організації   І. Кічко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *



Создание сайтов в Харькове
cоздание сайтов в Харькове — IT-агентство Rubika.